В підвалі, на роботі або в таборі для біженців: де українські жінки "відзначають" 8 Березня
Поділитися
13 днів в Україні йде війна. 13 день громадяни протистоять натиску російських військових. І якщо в багатьох містах поки тихо, то інші знаходяться під обстрілами. Руйнуються житлові будинки, бомбардують лікарні, гинуть люди, а діти народжуються прямо у підвалах. В Міжнародний жіночий день всі жінки України в подарунок мріють отримати мирне небо над головою, але поки змушені "відзначати" свято у сховищах або в чужій країні, куди відправились без найрідніших людей – своїх батьків і чоловіків.
Новини.LIVE поспілкувалося з мешканками Бердянська, Харкова і Херсона. Жінки розповіли, як ховаються від ворожих обстрілів, приймають пологи під час атак з повітря та попри страх виходять на мітинги проти війни в Україні.
Допомагає малюкам з’явитися на світ
Марія Спіріна живе у Бердянську, працює акушеркою-гінекологинею у місцевому пологовому будинку. З першого для війни вона разом з колегами приймає вагітних та породіль з усього міста та навіть найближчих сіл. За перші 10 днів озброєного нападу РФ на Україну в цьому пологовому будинку народилося 24 немовлят. Серед них є одна двійня.
"Я не можу не вийти на роботу і не допомогти людям. Улюблена справа допомагає мені долати стрес. Зараз ми продовжуємо приймати вагітних і породіль, у нас є запас кисню, медикаментів та їжі. Під час повітряної тривоги ми згуртовано спускаємося до підвалу. Пацієнти, які у тяжкому стані – залишаються у коридорах разом з лікарями", – ділиться жінка.
У цей важкий час для пацієнтів Марія стала не лише гінекологом, а й психологом. Зараз жінка спить лише 3-4 години на добу. Намагається заспокоїти вагітних, як лежать на зберіганні, а інших консультує телефоном. Розповідає, де краще ховатися під час бомбардувань і як подолати стрес.
Каже, зараз найрозповсюдженіше явище серед жінок – передчасні пологи. Наводить як приклад жінку, яка почала народжувати в районі, де велися нескінченні обстріли.
"Жінка сиділа в підвалі та не могла нікуди вийти. У неї було 7 місяців вагітності, почалася кровотеча. Швидка допомога відмовилася їхати у Берестове – район зайнятий ворожими російськими колонами, у найближчих селах ведуться запеклі бої. Однак медики все ж знайшли вихід. Одна машина довезла її до блокпоста на в’їзді в Бердянськ, інша – до пологового будинку. В дорозі жінка провела понад 2 години. Їй зробили кесарів розтин. Налякана породілля втратила півтора літра крові. Але народила здорову дівчинку", – розповіла Марія Спіріна.
Бувають випадки, коли сирена не замовкає по 5-10 годин. Тоді жінкам доводиться народжувати прямо в укритті. Марія Спіріна каже, що бомбосховище пологового будинку для цього не пристосоване, але лікарі облаштували його ліжками та необхідним медичним обладнанням. Волонтери щодня приносять туди десятки пакунків з підгузками, одяг та суміші для немовлят.
"У цьому приміщенні дуже холодно, 5 березня волонтери привезли нам 2 “Уфо” (інфрачервоний обігрівач, – ред.), тепер ми маємо змогу тримати дітей у теплі. А взагалі, у таких приміщеннях про безпечні пологи не йдеться. Але поки, тьху-тьху, проблем серйозних не виникало. 4 жінки за цей час народили у бомбосховищі, у всіх пологи пройшли без ускладнень", – запевнила лікарка-акушерка.
Станом на 7 березня у Бердянську не працює мобільний зв’язок, є проблеми з електропостачанням, в деяких населених пунктах неподалік немає води і тепла. Місцеві ж під страхом смерті продовжують виходити на мітинги в підтримку України.
8 Березня бердянські жінки планують відзначити вдома – сходити в душ та приготувати смачну вечерю, якщо війна знову не зламає їхні плани. Натомість Марія Спіріна в Міжнародний жіночий день продовжить приймати пацієнтів, щоб дати життя маленьким українцям.
Шлях в невідомість
Харків'янка Анастасія Євсюкова жила у спальному районі Харкова, все життя присвячувала власному аматорському театру, а також викладанню на курсах з акторської майстерності. Поки її чоловік захищає місто від окупантів, вони з 4-річною донечкою Марією змушені були ховатися у підвалі.
"Обідній сон у доньки був лише у підвалі. З розваг в укритті – кілька кольорових олівців, папір, лялька і дитячий посуд. Собі нічого не беру. Виходили з підвалу, коли 30 хвилин поспіль не було чутно сирен. Багато наших знайомих розраховують на те, що перші поверхи дев'ятиповерхівок залишаться неушкодженими і не йдуть в укриття. Вже були випадки, коли така безвідповідальність коштувала харків’янам життя. Інші бояться спускатися до підвалу, щоб не загинути під уламками. І це правильно – бабуся моєї подруги ледь вибралася з підвалу, її ледь не завалило власним будинком. Ми теж сиділи у підвалі – бомбосховища поряд з нами немає", – вважає Анастасія Євсюкова.
Родина не хотіла залишати дім, боялася невизначеності у чужій країні, не уявляла собі розлуку з чоловіком. Вони сподівалися пересидіти бомбардування і перечекати війну в укритті. Однак кілька днів тому терпіння луснуло. Жінка з донькою покинули Харків. Взяли лише 2 рюкзаки і 1 спальний мішок.
"Те, що коїться на вокзалі, нагадує м’ясорубку – крики дітей, штовханина, гавкіт собак, натовп. Я думала, що стояти у натовпі, який хоче врятуватись, це дуже складно. Але ні. Важче було натовпом забігти у вагон, в який поміщається лише певна кількість людей. Спочатку їхали 7 годин з Харкова у Дніпро. Всю дорогу були думки, який у нас пункт призначення. Ми не знали, куди їдемо і де будемо жити. У Дніпрі ночували у друзів, а наступного дня відправилися до Умані. Там теж довелось зупинитися на ночівлю. Я спала на підлозі у кафе, а донька – на стільцях. Зараз ми вирушили у Чернівці і знову шукаємо, де зупинитися далі. 8 Березня ми з Машунею відзначатимемо в дорозі, будемо їхати невідомо куди і невідомо навіщо", – розповіла жінка.
Без їжі і можливості на евакуацію
Рятуватися в укриттях щодня доводиться і херсонцям. Окрім іншого, там справжня біда з продовольством. У районі, де живе 32-річна Олеся Хмарко, всі супермаркети зачинені, тож вони з сином доїдають те, що лишали про запас. Боїться, що зовсім скоро їжа закінчиться і тоді доведеться просити харчі у сусідів чи родичів.
"Продукти для дитини ми закупили на 2 тижні вперед, ще в перший день війни. У нас трохи ще залишилося. А от м’яса, круп, картоплі вже немає. Це велика помилка, що ми вчасно не закупилися, як ці люди з повними візками у супермаркетах в перший день війни", – каже жінка.
Спить родина у ванній кімнаті, а в коридорі стоїть величезний рюкзак, який жінка купила для походу на Говерлу. Ось тільки там зараз замість набору туриста – набір біженця: документи, кілька речей, аптечка, ліхтарик і 5 сімейних фото. Але незважаючи на бажання захистити сина і покинути домівку, жінка не може цього зробити. Херсон досі без гуманітарного коридору.
"Вибратися можна було лише у перший день війни, 24 лютого. Виїжджали ті, у кого був бензин, бо залізничний транспорт зупинився, не ходили автобуси. Ми не поїхали, бо не розуміли масштабів війни. А зараз, коли треба їхати геть, нам сказали не висовуватися з дому. Росіяни стріляють по цивільних машинах, небезпечно рухатися містом", – запевняє херсонка.
Поряд з Олесею багато сусідів з дітьми, розмови з ними трохи допомагають опанувати емоції. Відволікають також щоденні побутові клопоти. 7 березня до жінки з іншого району змогла дістатися мама. 8 березня вона доглядатиме за дитиною, поки Олеся Хмарко разом з іншими містянами вийде на черговий мітинг проти війни в Україні.
Незважаючи на те, що багатьом доводиться покидати дім і тікати з країни або десятки годин сидіти в укритті, в українок залишаються сили жити далі. Вони готують їжу своїм дітям, виконують всі хатні справи, плетуть маскувальні сітки в підвалах і навіть встигають ходити на мітинги. Інші по кілька днів їдуть до кордону, щоб врятувати життя своїх дітей, не знаючи, чи настане "завтра" у їхніх чоловіків, які залишились воювати за Україну. Жінки – це справжні герої нашого часу, нашої нової реальності.
Читайте Новини.LIVE!
