"Стосунки на відстані у більшості випадків приречені": Василь Вірастюк про війну, сімʼю у Чехії та життєві втрати

Депутат від партії "Слуга народу" Василь Вірастюк виховує трьох синів, однак молодші діти разом з дружиною останні три місяці перебувають у Чехії. 

Яким є життя під час війни у багатодітного батька, силача й  політика та чи легко підтримувати стосунки на відстані — читайте в інтервʼю Новини.LIVE.

— Я так розумію, ви у Києві, а сімʼя де?

— Я постійно в русі — то в Києві, то у Франківську, то на сході. Але більше часу або в Івано-Франківську, або в Києві. Дружина і молодші діти — середній Олег і менший Сашко — в Чехії. Старший Адам зі мною.

На початку війни сімʼя перебувала на західній Україні, на Драгобраті у наших друзів. Але теща щодня телефонувала дружині і наполягала, аби та про всяк випадок виїхала за кордон. Вона прислухалась до цієї поради й поїхала.

Василь Вірастюк із сім'єю. Фото: instagram.com/vasylvirastyuk

Я був проти і не вважав за потрібне їхати аж так далеко, бо це унеможливлює мої зустрічі з дітьми. Не бачив їх понад три місяці, спілкуємось тільки по відеозвʼязку. Один раз дружина приїжджала до України, бачились на Закарпатті.

— Як евакуйовувались із Києва?

— Ми поїхали після того, як нам, народним депутатам, які могли це робити, була надана команда висуватися на округи. Кожен їхав туди, де міг бути корисним. Це було 25 лютого.

— Знали, що буде війна?

— Ні, ніхто нам про це не говорив. У мене були підозри, але разом з тим і сподівання, що все закінчиться добре і вторгнення не буде. Ми до останнього були на роботі, зранку 24 лютого відбулося засідання, де і прийняли рішення ввести воєнний стан в Україні.

— Як почалась війна для вашої родини?

— Був у напруженні та прокинувся 24 лютого о 05:20 ранку. Живу в центрі в Києві, а прилетіло неподалік Голосіївського парку. Почув вибух і подумав, що якась диверсія. Розбудив дружину і сказав: "Тільки не хвилюйся, але, по-моєму, все почалося". Далі підняв дітей.

Дружина хотіла одразу виїжджати. Через інформаційну істерію напередодні війни вона зібрала так звану тривожну валізу ще за півтора-два тижні до 24 лютого. Там були ліки, першонеобхідні речі, документи. Хотіла, щоб я поїхав з ними, але у нас, депутатів, була команда, аби в разі чогось ми залишалися на місцях. Перед війною у конвертах нам надали всю необхідну інформацію, що впродовж години маємо прибути до певного місця, після чого висуватися до місця засідання парламенту.

Тому я діяв за інструкцією і вмовив дружину їхати без мене. Але коли вийшов на вулицю близько шостої ранку, у дворі було повно машин, і я зрозумів, що на виїзді з Києва буде колапс. Сказав дружині, навіть якщо росіяни прорвали кордон, навряд чи зможуть дійти до Києва за світлий день. Вона залишилась вдома, а я поїхав на роботу. Вже наступного дня, 25 лютого, нам усім дали команду їхати.

— Підозрювали, що війна затягнеться на такий час?

— Ні, не думав. Інакше це мала бути капітуляція.

— Не виключено, що країна після війни зіткнеться із великою кількістю розлучень. Не страшно?

— Розумію це. Стосунки на відстані у більшості випадків приречені. Якщо період, за якого дружини будуть там, а чоловіки тут, затягнеться, можливо, воно до того і призведе.

Щодо себе, то в мене навіть немає часу подумати, бо постійно зайнятий роботою. Якби сидів удома і страждав, міг би накрутити себе в перший же місяць розлуки. От дружина щоразу каже: "Я сумую, я скучила, хочу тебе побачити". Якось навіть намагаюся не підтримувати таку розмову. Розумію, якщо зараз попливу, то просто розклеюсь. Якщо впустити це емоційно, то зібратися до купи, мабуть, нереально. Як має бути — так і буде.

Як для батька для мене найголовніше, щоб діти перебували в безпеці, аби були здорові й мали над головою мирне небо. Як буде далі — поживемо-побачимо.

— Діти хочуть додому?

— Хочуть, і я цьому дуже здивований. Бо начебто там закордон, нове місце, Чехія ж відрізняється від України, зрештою, все по-іншому. Дітям має бути цікаво. Але ні, їх тягне додому. Навіть меншого Сашка. Постійно питає: "Коли ж ми поїдемо? Коли я побачу тата?". Тобто він у 6 років розуміє, що його Батьківщина — це Україна.

Був випадок, що з ним у Чехії хотів потоваришувати хлопчик з росії, але Сашко сказав: "Відійди від мене, я не хочу з тобою спілкуватися. Ще раз підійдеш, я тобі в морду дам!" Хто би таке подумав, що в 6-річному віці дитина зможе так по-дорослому відреагувати? Але у нас війна, діти теж в курсі.

— Яким ваше сімейне життя було до війни?

— Різдвяні свята ми завжди разом проводили в Івано-Франківську у моєї мами. По неділях діти сплять до 10-11 ранку, ми встигаємо з дружиною і поснідати, і на ринок зʼїздити. У відносинах з дітьми я більш дипломатичний, а дружина з характером, рубає на корню. Я звик вислухати обидві сторони, зрозуміти проблему і дати пораду. У дружини для цього терпіння не вистачає.

А от секретики діти більше їй розповідають. Особливо романтичні справи.

— У вас складне життя, ваша перша дружина загинула. Змогли прийняти втрату?

— Прийняв. Я стільки всього пройшов у житті! Можливо, у чужих очах інколи виглядаю черствим, але буває, що життя так бʼє з різних боків, що навіть думаєш: "А чому у мене такі випробування? Невже так усі живуть? Можна якось нормально?"

Звичайно, спершу було складно, але я розумів, якщо зараз розкисну, то ніхто, окрім мене, роботу не зробить. От що робити: сісти розплакатися чи запити, як деякі? Між іншим, піти в запій — це найлегше виправдовування для себе. Пішли всі, я в запої, бо мені зараз важко. А от зібратися в купу і йти далі значно важче. Але вже все сталось, момент пройшов і настав інший, коли треба розгрібати і розв'язувати проблему.

До речі, моя дружина в екстремальних моментах губиться. В неї все падає з рук, може навіть забути, як їхати за кермом.

— Старший син теж за кордоном?

— Ні, він невиїздний через призовний вік. І не просився нікуди їхати, вчиться на ІТ-технологіях у Київському коледжі звʼязку. У них є студентські обміни, і на другому курсі міг поїхати попрактикуватися до Німеччини. Але розлінувався і прогаяв час на спілкування з друзями. Може, він про це зараз шкодує. Це такий період 17-18 років, ми намагалися на нього повпливати, але ж не закриємо його вдома.

Живе з нами. Якщо захоче жити окремо, будь ласка. Я йому казав: "Синку, працюєш, маєш можливість заплатити за оренду квартири — шуруєш і живеш окремо. Ти вже із 18 років міг це робити, і, мабуть, деякі твої однолітки так і вчиняють". В іншому випадку за що жити окремо? Коли батьки просто підкидують, також не варіант.

— Немає такого, що от тато — депутат, він усе вирішить.

– Квартиру? Я ж не мільйонер і не бізнесмен, такої можливості немає. У мене троє дітей. Платити окремо за ще одну квартиру я фінансово не готовий. Підкидувати на кишенькові витрати — це нормально, а от для окремого проживання за київськими цінами, по-скромному, потрібно тисяч 25-30, мабуть.

— Чим менші діти цікавляться?

— Середній — кулінарією. Вже десь рік, як йому подобається куховарити. Він дивиться кулінарні програми, готує. Я також спокійно стою на кухні й можу приготувати будь-що. Наприклад, вуха по-китайські, чілі, різото з морепродуктами. У молодшого свої плани, про які він нікому не розповідає, але вважає, що ми маємо під них підлаштовуватися.

— Спортом займаються?

– Мої діти завжди чимось займалися. Якщо говорити про старшого, то він із 4,5 років займався східними єдиноборствами. Ходив на вільну боротьбу, плавання. Середній теж єдиноборствами займався. Менший на карате ходив. Але потім у нас стався коронавірус, а далі війна.

Фото: Олег Переверзєв