"Він навів автомат, щоб я дав автограф": Євген Синельников для Новини.LIVE про життя в окупації, любов та колег, які змовчали

Український телеведучий, режисер, актор, ведучий програми "Орел і решка" Євген Синельников з початку повномасштабного вторгнення опинився в окупації в Бучі разом зі всією родиною. Як йому вдалося вижити та чи спілкується з колегами, що залишилися в росії, Євген розповів в інтерв’ю Новини.LIVE.

Про окупацію

— Розкажи про своє життя після 24 лютого. Які почуття у тебе з’явилися після пережитого в Бучі та чому одразу не поїхав на захід?

— Мені здавалося, що в Бучі буде безпечніше, тому 24 лютого я зібрав всю свою родину, батьків, дітей, дружину (зараз ведучий має другий шлюб. — Ред.), брата — всіх свої рідних, і ми вирішили залишитися в моєму будинку. Стан був такий, що незрозуміло, що відбувається. Почалися вибухи, постріли, полетіли гелікоптери.

Ми ж ніби виїхали в безпечне місце, поїхали туди, де є їжа, тепло, дрова — ми підготувалися. Але не подумали, що там є злітно-посадкова смуга і вони, як таргани туди полізуть. А з 26 лютого вже не було можливості виїхати. Коли поїхали в Гостомель до батьків, щоб забрати речі та документи, то вперлися вже в російські танки, і люди кричали розвертатися. Тоді вже хотілося виїхати, але як?

Щодо почуттів — скоріше з’явилося почуття зневаги, ніж страху та помсти.

— Де була перша дружина і з ким живе син після розлучення?

— Моя перша дружина була у Києві, всі діти були зі мною. Син живе 50 на 50: коли ходить до школи, то більше часу проводить із дружиною, коли канікули чи вихідні, то в мене. У нас немає такого, де він живе, у нас боротьби за дитину немає.

— Коли прийшли російські військові до тебе додому зі зброєю, як це було?

— Ми розуміли, коли йшли бої, що нас відбили чи взяли в окупацію, а тоді вже не стало чути вибухів, лише лунали постріли без відповіді. Я розумів, що це когось розстрілювали. Сусіди розповідали, що до них приходили — треба відкривати оселі й відповідати на питання. Багато хто не пережив таких "гостей".

Це було 7 березня. До нас зайшло дуже багато людей. Думаю, близько 20 російських військових. Навіть якщо і хочеш щось зробити — ти фізично не зможеш, бо їх дуже багато. Вони одразу заповнили весь будинок. Неможливо пояснити, що я відчував у той момент. Поруч діти, дуже боявся, щоб нічого не сталося.

Один військовий мене впізнав і каже: "Моя дружина тебе дуже любить — дай мені автограф". Оскільки напередодні ми забили всі вікна, бо шибки були вибиті й було дуже темно, він навів на мене зброю з підсвіткою, щоб я побачив, що пишу. Я сидів із сином на руках, а він наводить автомат на мене, щоб я підписав автограф. Ця сцена запам’ятається на все життя.

Життя в окупації побудоване так, що ти плануєш навіть не на завтра, а максимум на годину — погодував дітей, забив вибиті шибки, щоб не дуло, розрадив дітей. Вдалося — це вже маленька перемога.

У нас будинок розташований біля парку — крайній. Коли вони нас перевірили, дозволили увімкнути генератор, тоді з’явилося світло та почала працювати кавова машина. Вони всі сіли, випили кави, всі сходили в туалет, порахували свої сухпайки — десь години три були в нас, а потім пішли.

— Щось взяли у вас?

— Нічого не брали, то був якийсь елітний підрозділ, дуже круто екіпірований, серед них було мало бурятів. Всі жахи почалися пізніше, десь після 11 березня, коли ми виїхали, і якраз після того почався суцільний жах. Нам дуже пощастило. Вся наша родина вижила і всі цілі. Батьківський будинок згорів, та це гроші, а головне — життя.

— Серед сусідів були такі що загинули?

— Так, були. Один сусід чекав на брата й розмовляв з ним телефоном. Він мав заїхати за ним, бо у того було пальне. Жив за декілька кварталів від нас. Під час розмови через телефон сусід почув, як брата розстріляли. Про нього зняли фільм "Буча 22". Жахлива історія — чути, як твою родину розстрілюють, і нічого не змогти зробити.

— Коли ти вирішив, що точно треба виїжджати?

— Весь цей час не було зв’язку. А з 10 березня почали пробиватися СМСки. Всі друзі писали, що треба терміново тікати. Тим часом оголосили, що відбудеться режим тиші й зелений коридор. Я поговорив з одним військовим, що допомогло мені ухвалити остаточне рішення. Я тоді запитав у нього, чи є гарантія, що ми вийдемо. Він відповів, що гарантії немає. Головне, він зазначив, що сьогодні — 50 на 50, але завтра вже буде 70 на 30. Тоді я вирішив, що треба спробувати.

Обіцяний зелений коридор не відбувся. Ми приїхали в центр Бучі, і там було дуже багато машин. Незрозуміло було, що робити — поряд їздять рашистські машини. Ми намагалися почути щось по радіо, але нічого не передавали. Потім почули, що зелений коридор не відбувся — рашисти розвернули колону з автобусами, де були жінки й діти. Ми стояли в полі, розуміли, що вже дороги назад немає. Ми вирішили рухатися далі. Хто був перший в колоні, вивів шість тисяч автівок. Я цій людині дуже вдячний.

Ми тринадцять годин їхали з Бучі до Києва. Коли проїхали два рашистські блокпости й доїхали до українських військових о першій годині ночі — це були такі хвилини щастя. Нам дали чай, їжу, діти побігли обіймати військових — ми вижили. Ця мить залишиться на все життя у моїй пам’яті.

— Ви вже відремонтували свій будинок?

— Мій в Бучі так, він не дуже постраждав. Батьківський згорів повністю — суцільний попіл. Я не розумію, яка має бути температура, щоб поплавилася плитка на стіні, кам’яний стіл та сталевий каркас згорів до тла. Не залишилося нічого.

— Ти говорив, що хочеш зіграти весілля у своєму будинку, щоб зарядити позитивною енергією це місце. Вдалося це зробити?

— Звичайно. Ми коли повернулися до Бучі та побачили цю важку атмосферу, відчули бажання жити. Є люди, які після пережитого сказали, що ніколи не повернуться до Бучі, а мені навпаки захотілося повернутися і відбудовувати, робити щось, щоб місто почало оживати. Маленький риночок, де бабусі продавали томати, повністю згорів, але вони продовжили його відбудовувати й там працювати.

Весілля — це одне з того, щоб перебити ці згадування. Тепер я згадую не як на цій терасі рашисти сиділи, а як ми з дружиною на гойдалках каталися.

— Як тебе війна змінила із середини?

— Зміни ще тривають. Але я зрозумів, що не треба відкладати життя на завтра. Щодо весілля, я запитав себе: чого я чекаю, я люблю цю людину, вона мене, ми любимо наших дітей? До цього ми чотири роки зустрічалися. Не треба відкладати все на завтра. Сьогодні й тільки сьогодні.

Я почав більше цінувати своє життя. Гроші не такі важливі, як думав раніше. Всіх грошей не заробиш, та вони всі й непотрібні. Війна показала, що нам важливі маленькі деталі. Важливо, що мій син каже "я тебе люблю". Важливо це, а не новий "плейстейшн". Справжнє життя ми гаємо через 14 айфон — треба жити тут і зараз: випий кави, подзвони батькам, скажи дружині, що ти її любиш. Мені так навіть жити стало легше, коли я перестав перевантажувати себе проблемами.

Про любов

— У тебе із дружиною стовідсоткове порозуміння?

— Ми сходимося у всьому. Ми ще в інституті навчалися разом, але не це важливо. Я поруч з нею стаю чоловіком, і мені хочеться робити чоловічі вчинки. Мені хочеться бути її чоловіком. Я відчуваю, що вона для мене хоче бути жінкою, і це не тому, що так треба, а тому що коли ми поруч "загоряється лампочка".

— У вас іскра з’явилася одразу?

— Одразу, іще в інституті. Потім ми пішли своїми дорогами. Вона розлучилася, я теж. Якось ми зустрілися, і серце почало битися.

Про плани на майбутнє

— Ти планував йти до лав ЗСУ чи ТРо?

— Я не вояка. Я двічі тримав зброю у руках. З мене допомога буде невелика. Я вважаю, що у кожного свій фронт. Не можна сидіти й гортати телеграм-канали, ми всі маємо щось робити. Я вмію працювати в кадрі, розповідати й спілкуватися з людьми, доносити інформацію. З першого дня, як виїхав з окупації, вирішив, що треба робити, що вмієш. Тому у нас зараз є проєкт "Країна героїв", там дуже багато матеріалу на "ютьюбі".

— Коли ти вирішив, що хочеш спілкуватися українською?

— Я інколи й зараз розмовляю російською, бо виріс в російськомовному середовищі. Мої батьки переходять на українську, і це має дуже смішний вигляд. Зараз до російської "не лягає". Всі ми "трішки Кличко". Я ще два роки до повномасштабного вторгнення вирішив розмовляти українською. Тоді ми зробили програму на "ютьюб" українською.

— Про що вона?

— Спочатку це були мандри Україною, потім розповідали про крафтярів, як вони роблять класні речі. Зараз ми переформатувалися в "Країну героїв". Це проєкт про людей, які включилися у війну на своєму фронті. Один хлопчик у Києві збирає електронні цигарки та переробляє їх на павербанки, а потім відправляє їх ЗСУ, щоб військові могли заряджати телефони. Він їх паяє і відправляє, дуже цікава людина.

— Зараз знімають фільм про Бучу. Ти плануєш, як український режисер, відзняти свій фільм про події війни?

— Я хочу зняти фільм про Гостомель. Насправді гостомельська ОДА постраждала найбільше, порівняно з Ірпінем чи Бучею.

Зараз ми багато знімаємо про Дніпро, про Оріхів вийшов потужний випуск, про людей, що збирають пшеницю, а рашисти її спалюють. Я на все життя запам’ятав кадри, як навкруги горить соняшникове насіння, вивезти його неможливо, а господиня тримає його в руках й каже, що це 60 мільйонів гривень.

Я останнім часом розповідаю не про місця, а про людей, які роблять героїчні вчинки. У Дніпрі маленька тендітна дівчина їздить в "сіру зону" й евакуйовує людей. Вона кожен день ризикує, щоб врятувати їх.

Я власними очима бачив, як один гостомельський ТРо сидів у багатоповерхівці й закидав рашистів коктейлями Молотова. Вони його оточили та стріляли з танків і кулеметів. Що має бути всередині, коли знаєш, що навряд чи виживеш, але продовжуєш захищати інших.

— Які плани на найближче майбутнє?

— Ми вигадали новий формат і зараз їдемо знімати сезон по містах України. Це абсолютно новий формат і такого ніколи не було.

Ми зайдемо з точки зору звуків. Наш композитор подорожує містами України та збирає звуки. З них робить музику, а потім вийде музичний альбом, як звучить Україна. Всі звуки будуть живі, кожен розповідає про місто.

Ще скоро вийде новий випуск про мирні дні у Харкові, там і Салтівка буде, дуже важко дивитися його.

— Які міста увійдуть у проєкт зі звуками?

— Буде Київ, Львів, Чернігів, Дніпро, Одеса, Харків. Поки шість, а потім буде і Вінниця, Івано-Франківськ, Ужгород та інші.

Особливість у тому, що Україна дуже різна, але єдина. Якби олівці були одного кольору, то картину не вийшла б намалювати. Тому цю різницю треба підтримувати. Люди з Донецька — це не люди з Франківська, але ті й ті живуть в Україні. Нам треба вчитися один в одного.

Про колег з росії

— Ти спілкуєшся з колегами з росії? Наприклад, з Регіною Тодоренко чи Настею Івлеєвою?

— Ні, вже не спілкуюся. З Настею ми перервали спілкування одразу після евакуації. На мій лист вона мене заблокувала і виклала рекламу чипсів. Я зрозумів, що це все. У Регіни величезна трагедія, вона не знає "що та як" робити, але продовжує робити дурню. Життя змінилося, для чого з ними спілкуватися, про що?

— Як ти ставишся до людей, які не висловили свою позицію, а мали б?

— Раніше мене це чіпляло, зараз я не засуджую — плювати. Це ваші проблеми, живіть як хочете. Залужний ще в перші тижні вторгнення сказав: "Буде важко, але вже ніколи не буде соромно". А їм буде і соромно і важко, після того, як в них почнеться таке ж саме. А в них воно почнеться стовідсотково. Я вже не хочу дивитися російських блогерів чи думати, чого вони не відповідають — плювати на них всіх.

Мене цікавить Коля Сєрга, який пішов у ЗСУ і працює на нашу перемогу. Краще про нього говорити, ніж про Регіну.

— З ким із зірок шоубізнесу ти спілкуєшся?

— З багатьма. Для мене приклад — це Макс Барських. Він висловив позицію, не обговорюючи зі своїм менеджментом. Знаю, що вони його зупиняли, але він все одно зробив так, як хотів. Він прийняв рішення, попри величезні гроші. Заборонити використовувати свою музику — це великі гроші від роялті. Точка неповернення пройдена — по-іншому бути не може. Макс став героєм України, він активно висловився й "чіпанув русню". Ми маємо прийняти, що наш ринок — це Європа і нам треба дивитися туди.

— Якою ти бачиш Україну після війни?

— Це лідер Східної Європи. Ми станемо епіцентром слов’янської культури.