"Children Hub — це ніби маленький куточок України": як мама з сином знаходять розраду, рятуючись від війни у Варшаві

Безпека дитини — єдине, що надихає та підтримує Катерину у біженстві в Польщі. Коли на початку березня вона з сином тікала із Запоріжжя до Варшави, то вірила, що це ненадовго. Але минув майже рік, відколи вони покинули свій дім та не бачили тата. Утім, сімʼя добре розуміє: туга за домом — ніщо, коли важливо вберегти дитину від звуків вибухів та жахіть війни, які продовжуються на Батьківщині.

На щастя, хлопчик знайшов собі втіху — у дитячому центрі Children Hub від фонду Future for Ukraine. Тут разом з однолітками, біженцями з різних куточків України, вони не тільки навчаються, а й танцюють, співають та відвідують розвивальні заняття. Мама хлопчика в інтервʼю розповіла, як Children Hub допомагає зберігати емоційну стабільність їй та сину під час перебування у Польщі. 

Нагадаємо, Children Hub — це дитячий центр, створений фондом Future for Ukraine у Варшаві для дітей та їхніх родин, які були вимушені евакуюватися з України та потребують підтримки. У центрі є всі умови для адаптації та подальшого розвитку українських дітей, які постраждали внаслідок війни. 

Розкажіть, будь ласка, про себе. Хто ви, звідки приїхали та як довго перебуваєте у Польщі?

Мене звати Катерина. Приїхали ми із Запоріжжя 8 березня 2022 року та досі залишаємося з сином у Польщі.

Яким був ваш ранок 24 лютого, що саме вас змусило покинути рідну домівку та виїхати за кордон? Яким був ваш шлях до Варшави та чому вирішили їхати саме сюди?

Вранці 24 лютого мені зателефонувала мама та сказала, що почалася війна. Перші враження були: "Як так? Що?!" Я відкрила месенджер, побачила купу повідомлень. Усі кудись їхали. Я в паніці теж схопила валізку, але не уявляла, що туди кидати. Мені здається, що за перший день я чотири рази складала та розкладала її. А потім люди почали евакуюватися.

У Запоріжжі на вокзалі постійно був великий натовп. Ми з чоловіком розуміли, що перш за все потрібно рятувати нашу дитину. Взагалі у голові постійно крутилося: "Як це — війна?". Ми багато чули про неї від своїх дідусів та бабусь, але це відчувається зовсім інакше, коли летить ракета або лунає вибух. Ти не знаєш, де очікувати небезпеку і як правильно вчинити, тобі страшно кудись їхати — у ці табори, центри для біженців.

Але одного дня ми вирішили спробувати виїхати із Запоріжжя. У нас були знайомі, які готові були знайти для нас прихисток. Коли ми приїхали на вокзал, уже не було натовпу. Поліціянти сказали, що це може бути останній потяг на захід України, тож нам треба вирішувати. І тут син сказав: "Мама, поїхали покатаємось на паровозі!" І ми пішли.

Я досі пам’ятаю, як ми йшли до цього поїзда, як в нього сіли, не уявляючи, як надовго все це. Чоловіка не пустили навіть на перон. Це було жахливо. Ми їхали до Ковеля, але нам дуже пощастило зустріти волонтерку, яка провезла нас через кордон до Варшави. Нас тут прихистили, і я дуже вдячна цим людям. 

На вашу думку, як переживання від війни вплинули на вашу дитину? Що змінилося? Як ви даєте собі раду з цим?

На щастя, моя дитина не чула ані вибухів, ані інших жахіть цієї війни. Але йому дуже важко бути без батька, особливо  у перші місяці. Зараз ще приїхала моя мама, його бабуся, тож він почав потроху звикати. З татом спілкуємося у соцмережах, і поки що брак живого спілкування з ним — це найбільша проблема для нас. А загалом все гаразд. Ми щасливі, що нам зустрілися люди, які всіляко допомагали, тому не можу сказати, що моя дитина відчуває наслідки війни. 

Що було найскладнішим у перший час на чужині?

По-перше, мова, яку треба було вчити, і вчити швидко. Адже треба ходити до магазину, купувати квитки на автобус та інше. На щастя, польська мова досить схожа з українською. До того ж ми ходили до Будинку культури, де нам допомогли з мовою, а також запропонували різні заняття для дітей: малювання, ліплення. Через місяць вже було легше. 

Як ви вважаєте, що саме допомогло вашій дитині адаптуватися у новій країні?

По-перше, це близькі, які допомагали адаптуватися. Це я, моя мама. Плюс ми багато спілкувались з іншими, не сиділи вдома, не замикалися в собі, виходили на вулицю. Тут також багато українців, ми з ними зустрічалися і врешті-решт соціалізувалися. 

Яке значення для вас та вашої дитини мають заняття у Children Hub?

Children Hub — це ніби маленький куточок України. Коли ми йдемо туди, син каже: "Мамо, треба ж польською розмовляти". А я йому: "Ні, тут у нас український куточок, де ти можеш спілкуватися українською з українськими дітьми". У центрі дуже тепло і затишно. Мені дуже подобається, як тут все влаштовано, як займаються з дітьми. Я дуже вдячна фонду Future for Ukraine та меценату Вадиму Столару за те, що у наших діточок є така можливість зберігати відчуття нормального життя навіть далеко від дому. 

Усі заняття та активності у Children Hub проводяться безкоштовно. Проте щоб хаб існував і надалі, потрібна фінансова підтримка. Тому центр безперервно шукає спонсорів для підтримки своєї діяльності. Наразі 50% витрат покриває меценат проєкту Вадим Столар, який став меценатом благодійного фонду Future for Ukraine ще на початку діяльності фонду. 

Що найбільше подобається вашій дитині у хабі? Чи є у неї улюблені заняття та викладачі?

Улюблені заняття — це ігри, свята (посміхається. — Ред). Дітям дуже подобається, що тут вони не лише вчаться, а й займаються різними активностями. Дітям потрібна легка атмосфера, і в хабі вона є: тут вони слухають пісні, іноді танцюють, іноді дивляться мультики та вчаться чомусь корисному та важливому. 

У хабі діти відвідують заняття з таких напрямів:

• англійська мова;
• малювання;
• ейдетика;
• пізнання світу;
• арттерапія;
• нейроритмика;
• музика;
• глинотерапія та логіка. 

Усі заняття є безкоштовні та відбуваються за попереднім записом.

Що вас надихає та емоційно підтримує?

Тільки безпека моєї дитини. Я дуже хочу додому, і мій син також, але головне, що з ним усе гаразд. 

Що б ви порекомендували мамам, які проходять схожий шлях адаптації? Як би ви оцінили важливість таких проєктів для малечі? 

Мамам порекомендую насамперед не замикатись, не сидіти вдома. Життя триває, і важливо пам'ятати, що ми дуже потрібні своїм дітям. Часто мамам з дітьми, які сюди приїжджають, дуже важко адаптуватися без чоловіка. Усі проблеми, абсолютно все на плечах матерів. І їм просто потрібно бути сильними. А де брати ці сили, ніхто не знає, тому мені дуже допомогло спілкування з іншими людьми. У Варшаві дуже багато центрів, які допомагають українкам з дітьми, і потрібно просто туди піти, не сидіти вдома. Ходити на прогулянки. Іншими словами, якось перечекати цей час поки в нашій країні війна.

Чи відвідували б ви групи для батьків? Які були б вам цікаві та чому?

Так, але, можливо, нечасто, адже я перш за все намагаюся сина кудись відвозити. Нам, батькам, часто бракує спілкування. 

Які ваші плани на майбутнє? Чи хотіли б ви повернутися додому, чи залишитися тут?

Важко про це зараз думати. Але однозначно хочемо повернутися додому. Там у нас сім’я та дім. Саме тут, на чужині, я вперше зрозуміла, що таке дім. Раніше часто думала, що потрібно кудись переїжджати, але ця ситуація з війною показала, що нема кращого місця на землі, ніж рідний дім. 

Кожен, хто бажає підтримати діяльність Children Hub, може це зробити на сайті хабу.